ФОТО АНАТОЛIЯ МЕДЗИКА / «День» НА ДУМКУ ДИРЕКТОРА ВИДАВНИЦТВА «ОСНОВИ» ВАЛЕНТИНИ КИРИЛОВОЇ, У ГАРНО ЗРОБЛЕНОЇ КНИЖКИ — ОСОБЛИВА ЕНЕРГЕТИКА

ФЕМІНІСТКА З ДИТИНСТВА

— Засновником вашого видавництва була жінка, з ім’ям якої пов’язують поняття «український фемінізм». Ви видаєте книжки з цієї тематики (я маю на увазі, наприклад, працю Сімони де Бовуар «Друга стать», «Сексуальну політику» Кейт Мілет та заплановану хрестоматію «Гендерні студії»). Та й працюють в «Основах», якщо не помиляюся, переважно жінки...

— ...50 на 50. Але обидві статі для мене є однаково шанованими.

— Але керівні посади обіймають все одно жінки. У зв’язку з цим таке запитання: що таке «фемінізм» для вас особисто? І чому, на вашу думку, українські жінки дуже часто активніші за чоловіків?

— Ніхто не народжується феміністкою. Певна річ, для цього необхідні певні вроджені риси характеру, але, як і решта поглядів і переконань, фемінізм — це набуте. Для початку хочу визначити (щоб вкотре не викликати негативних емоцій з боку тих, кого через незрозумілість терміну і відсутність знань це лякає), що для мене є фемінізм. Це — наявність почуття власної гідності у людини (в даному випадку, оскільки це стосується Феміни — почуття власної гідності у жінки), вміння дати собі раду. Все просто.

Аналізуючи своє життя в радянський період, наприклад, я чітко усвідомлюю, що була феміністкою з дитинства. Все, що відбувалося далі в процесі формування (прочитані книжки, знайомство з поглядами Соломії), було лише тим, що підіймало мій фемінізм на вищий щабель. Мені не подобалося, коли мене ставили нижче від інших, коли мої здібності не оцінювалися через те, що я — жінка, коли мене не призначали на якусь кращу посаду через те, що був вибір «чоловік-жінка». Я з цим не мирилася ще тоді, за радянських часів, хоча не знала взагалі, що таке фемінізм і що в світі існує таке поняття. Адже всі ми жили в суспільстві, де в жінки були свої права і погляди, у чоловіка — свої, дотримувалися усталених норм, які стереотипно підкорили нашу свідомість, але все одно за устроєм радянське суспільство було патріархальним, як, по суті, і суспільство незалежної України. І сподіватися на якийсь кардинальний поворот немає сенсу. Я, власне кажучи, цього й не прагну, але чітко усвідомлюю, що я на своєму місці. Я роблю свою справу, і роблю її краще, ніж деякі чоловіки. Якщо людина — надійний партнер, добросовісний бізнесмен, і я можу з нею вести справи, її стать для мене не має жодного значення.

Я б не сказала, що українські жінки більш активні, зокрема у бізнесі, ніж чоловіки. Але варто проаналізувати деяке розмежування сфер діяльності. Жінки, за деякими винятками, є поміркованішими. Окрім того, дивитися в майбутнє — також риса, притаманніша жінці. У чоловіків знову ж спрацьовують деякі стереотипні комплекси: він вважає себе годувальником і обирає бізнес, який приносить йому стрімкий прибуток.

Всі «проколи» і «гучні справи» з вітчизняними злодіями я пов’язую з їхніми внутрішніми комплексами іншого роду, аніж шляхетним — бути годувальником сім’ї. Це самоствердження за рахунок грошей. Безперечно, таке самоствердження продиктоване відсутністю інших позитивних якостей, але це предмет дослідження радше психологів. А жінка вибирає бізнес, який працює на майбутнє. От і я вибрала саме такий бізнес (чи він обрав мене). Говорити про те, що я заробляю великі гроші, було б смішно, але на достойне, в моєму розумінні, життя вистачає.

ВІДКИНУВШИ «ШАРОВАРНУ УКРАЇНСЬКІСТЬ»...

Повернемося до початку 90-х років: обвал у радянській системі книгодрукування, обрив зв’язків з Росією, яка постачала нам папір, і на яку, відповідно, були зорієнтовані всі поліграфічні підприємства — розгубленість і безнадія. Більшість директорів державних видавництв залишили свої посади. З другого боку, багато з тих, хто взагалі не займався книговиданням, повносили у свої статути пункт «видавнича діяльність». Тобто це був такий момент, коли люди зрозуміли — на цьому можна заробити гроші. Заробили. Видавали «Анжеліку» у бридких перекладах (кількість цих видань неможливо просто перелічити), низькопробні детективи, звісно, без ліцензій. І де зараз всі ці видавці? Що зробила жінка — Соломія Павличко? Спокійно, без декларацій і прагнення швидкого заробітку вона створила видавництво нового типу. Це справді була зухвала сміливість.

А далі настав 1995 рік, Російська Дума прийняла закон про підтримку російського книговидання, звільнивши його від податків. І саме це стало початком обвалу українського книговидання загалом. А ми в той складний період видавали твори Фрідріха Ніцше, Еразма Ротердамського, Евріпіда, книжки з державного управління, юридичні та економічні праці. Назвавши видавництво «Основи», його засновники розуміли, що цим закладено основи різноманітних галузей наук, це дасть реальний поштовх для їх розвитку. Як можна було вивчати, наприклад, філософію (не марксистсько-ленінську, а загальнолюдську), не маючи першоджерел, на яких будується вся філософія? Я маю на увазі твори Платона, Сенеки, Святого Августина, Макіавеллі, Ціцерона. Як можна було будувати нові економічні взаємини без нових економічних підручників? І звичайно, це було сміливо з боку Соломії — видавати ці книги у перекладах українською мовою, відкинувши наше традиційне: українсько-шароварне, сльозливе. Ми ж так любимо себе жаліти, лити гіркі сльози. Це, до речі, саме те, чого я не люблю й не приймаю в нашій українській ментальності. Якщо постійно лити сльози, розмазувати шмарки по обличчю й оглядатися на те, які ми були нещасні, то це, врешті обридне усім оточуючим, тим, хто звик до дії та до боротьби. Себе треба поважати, бо інший жахливий комплекс — меншовартості — врешті згубить нас. Варто вийти на новий рівень сприйняття, усвідомити, куди йде цивілізований світ і крокувати поруч, а не плентатися з простягнутою рукою позаду. А національне самоствердження потребує більше знань, а не тупої пихи. Здобуття знань потребує нині лише бажання. Це і є справжній патріотизм, до якого на десятому році незалежності уже всі мали б дійти.

Відкриті імена, перечитана заново історія дали мені тверде підгрунтя для власної національної ідентифікації, і я свідомо пишаюся своєю приналежнісю до української нації, водночас розмежовуючи два поняття — країни і держави. Я працюю на благо країни, все частіше розчаровуючись у державі.

ЕНТУЗІАСТИ МОЖУТЬ І ВТОМИТИСЯ

— Чи можете ви назвати своє видавництво рентабельним, і чи можливе взагалі в Україні на сьогоднішній день існування рентабельних видавництв?

— Це найболючіша тема, але саме зараз, коли мусується закон про пільгове оподаткування українських видавців, варто її обговорювати. Бо видавнича галузь — це один iз показників того, що Україна взагалі не має національної державної політики. Повертаюсь до 1995 року, коли російських видавців звільнили від податків — це був рік, коли ми остаточно втратили надію на те, що видавнича справа стане в Україні прибутковим бізнесом. І в Білорусі, і в Польщі — ситуація подібна до російської. Тобто ми, в цьому сенсі, є таким собі осередком дурнів в оточенні розумніших сусідів: маємо, як і всі, город, але половину з цього городу повинні комусь віддати — начебто державі. Що держава з цього має — ніхто не може пояснити (особливо, коли ті податки, що ми сплачуємо, порівняти з податками інших галузей виробництва). А наші сусіди продають нам свої дешеві в усіх вiдношеннях книжки. І коли я в черговий раз чую про експансію російської мови в засобах масової інформації, на книжковому ринку, владних структурах, я вкотре задаюся питанням: панове, чи це справді експансія? Чи, може, продукований нами ж стереотип, яким усі роки незалежності ми прикриваємо власну національну безпринципність, спростовуючи її складностями буття, байдужість і нездатність навести лад

Нам притаманне хронічне невміння і небажання пишатися здобутками власної культури, ігнорування основного консолідуючого чинника кожної нації — мови.

Саме економіка, культура і освіта надають національному рухові силу і міць, а нація, яка не знає власної мови, є приречена нація. Ця формула тотожна іншій: до тебе ставляться так, як ти сам до себе ставишся. Ми погано ставимося до себе і дозволяємо це іншим.

Ми вже й не дискутуємо навколо «Додаткових заходiв iз розширення сфери функціонування української мови як державної», нас не лякає створення Ради з російської мови завзятим російським урядом, який чітко сформулював її завдання «створити добре мовне й культурне середовище в країнах СНД і Балтії». Чи маю я підстави нарікати на російський уряд? Жодних, адже він провадить свою внутрішню і зовнішню політику. Інша річ, що ця політика не на нашу користь, але в противагу цьому треба провадити свою державну політику. Хоча б внутрішню.

Так от, якби в нас не було більше десятка видів податків на українську книжку, то вона була б на 30—50% дешевша, це б дозволило нам видати більший тираж, книжка б розійшлася по всій країні і, безперечно, свою справу зробила. Мушу зізнатися, що потерпаю просто- таки від фізичного болю, коли бачу кращі українські переклади книжок знаних світових видавництв Оксфордського, Гарвардського унівеситетів, видані в «Основах», на Петрівських закутках, серед океану різножанрової літератури з Росії та Білорусії. А коли думаю про мільйони доларів за реалізовані російські книжки, які залишають нашу територію, я тамую в собі злість. І якщо нарешті у ВР буде прийнятий відповідний закон, я буду приємно вражена.

Якщо ж узагальнити діяльність видавництва «Основи» на терені незалежної України, то постає така картина. Ти — недержавний видавець. Приносиш в цю країну найкращі ідеї мислителів світу, їздиш по виставках, передплачуєш каталоги, купуєш ліцензії, щоб сказати: люди добрі, дорога українська держава, на тобі цю книжку, вчись, тобі ж жити, тобі ж студентів виховувати, які далі щось повинні в цій державі робити. Вся наша література, всі книжки додають честі державі. Тому мені тяжко вималювати для себе стосунки Президент — Верховна Рада — Кабінет Міністрів. Я не можу зрозуміти, чому декларативно усі хочуть змінити ситуацію на краще, але не можуть. Мабуть, тому, що декларативно.

ВІДРОДЖЕННЯ ЗАВДЯКИ «ВІДРОДЖЕННЮ»

Усі ці роки лише Міжнародний фонд «Відродження» був тією установою, яка не дала загинути перекладній інтелектуальній книжці. І за це ми їм щиро дякуємо. Саме «Видавнича програма» цього фонду допомагала українським видавцям усі ці роки, пропонуючи до видання книжки, рекомендовані Центрально-Європейським університетом. За умови перемоги в конкурсі видавець отримує 50 % фінансування за проектом. Саме завдяки цьому книжки в перекладах українською мовою все ж з’являються.

Все це робиться на відкритому конкурсі. Умови — рівні для всіх. Але оскільки мова йде про літературу перекладну, то, звичайно, такий чинник, як якість перекладу, має величезне значення. «Основи», по суті, згуртували навколо себе найкращих перекладачів України, тому у нас найякісніші переклади. Але мені приємно, що кількість видавництв, які беруть участь у конкурсах «Відродження», збільшується.

До речі, коли хтось говорить, що українська мова нездатна передати якісь філософські чи економічні терміни, то це саме той комплекс неповноцінності, про який ми говорили вище.

ЧИТАЧ ОЧИМА ВИДАВЦЯ

— Хто, на вашу думку, ваш читач?

— Треба чітко усвідомлювати: у будь-якій країні, у будь-якому суспільстві попит на інтелектуальну літературу майже однаковий — її читає лише певний відсоток населення країни, й це абсолютно нормально. В ідеалі, читач, який цікавиться такого роду літературою, становить десь до 15 % населення. Але без цього інтелектуального прошарку немає прогресу взагалі. Хай в Україні цей прошарок становить не п’ятнадцять, а десять відсотків населення країни, але він є. Хто це? Це — молодь. Я роблю дуже серйозну ставку на неї, бо цю молодь я бачу, я з цією молоддю спілкуюся.

«НЕПРАВДА, ЩО НЕМАЄ ІНТЕРЕСУ ДО УКРАЇНСЬКОЇ КНИЖКИ»

— Як ви особисто визначили б нішу видавництва «Основи» на українському ринку?

— Переважно перекладна література. Хоча ми трiшки відступаємо від цих принципів й видаємо книжки вітчизняних авторів.

— Який свій видавничий проект ви вважаєте найбільш вдалим, як з погляду його змісту, так і з погляду його комерційності?

— Таким проектом стала книжка Нормана Дейвіса «Європа. Історія». Можливо, починаючи з неї, можна вести новий відлік. Цей проект наводить мене на думку, що ставку можна робити не лише на прибуток від економічних видань. На мій погляд, книжка Дейвіса — суперкнига. Нічого кращого з історії просто немає: це водночас довідник, історична енциклопедія і книжка для втіхи. Дуже гарний стиль викладу, легкий для сприйняття. І втішно, що така високоінтелектуальна книжка ще й прибуткова. В неї було вкладено великі гроші, але те, що за сім місяців поточного року продано дві тисячі примірників (не дивлячись на те, що відпускна ціна становить сто двадцять гривень), дозволяє говорити про те, що існує величезний попит на книжку українською мовою, якщо вона гарно зроблена. До речі, зараз ми плануємо тираж цієї книжки перевидати. Принаймні, це дозволить утримуватися на плаву.

Іншим вдалим проектом, як це не парадоксально, була вузькофахова книжка Василя Григоровича-Барського «Мандри по святих місцях Сходу». Це наш перший спільний проект iз Державним комітетом інформаційної політики, телебачення та радіомовленя України.

— Але в Україні книжок, виданих на такому рівні, ще не було...

— От! Тобто говорити про те, що немає інтересу до української книжки, або про те, що український видавець не вміє видавати, не можна. І знову ж таки втішає, що й ця книжка дуже гарно продається, хоча й вона коштує не дешево — наша ціна на неї 95 гривень. Я на підставі цього зробила для себе відкриття: український читач просто зiскучився за гарною українською книжкою, аби лише за ціною вона була більш доступною…

— А які ще проекти подібного рівня, нові серії ви плануєте «запустити»?

— Наступним проектом, на який я покладаю великі сподівання, є «Кобзар» Тараса Шевченка. Я хочу зробити гарно оздоблене, подарункове видання. Це буде ошатний «Кобзар» — без передмов, без суворого Тараса Шевченка на обкладинці (ми використали чудовий автопортрет молодого Шевченка періоду його навчання у Петербурзькій академії). Час вже відкривати для себе іншого Шевченка. До того ж, ще немає видання «Кобзаря», яке можна купити як сувенір на згадку про Україну. Тобто я сподіваюся, що це буде вдалий комерційний проект. А наступним проектом, ще сміливішим (за який, я сподіваюсь, мене не поб’ють, як Олеся Бузину), буде ще один «Кобзар», до роботи над яким я хочу залучити Київську художню академію. Варто відійти від стереотипу сприйняття Шевченка, і думаю, що як людина нового тисячоліття я маю на це повне право. Я не хочу дивитися на Тараса Шевченка і на все ним написане очима радянських літературознавців, я не хочу «класти томик Шевченка під подушку», як радив присутнім на недавній зустрічі один поважний пан. Я прагну нового прочитання Тараса Шевченка, хочу, щоб молоді художники подали своє бачення поезії Кобзаря.

Іншою серією, про яку я мрію, стане серія творів українських письменників, зокрема письменників зламу XIX—XX століть (Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Лесі Українки, Віктора Петрова-Домонтовича тощо). Знову ж, я прагну нового прочитання їхніх найкращих творів, без отого шкільного: що хотів письменник сказати образом Мотрі, Катрі чи ще когось у такому-то творі.

Це так нудно, це так обмежує. Ми забуваємо про модерність цих письменників, про те, що кожен iз них розмовляв і листувався кількома іноземними мовами, і героями їхніх творів були не лише знедолені селяни. Добре, що ми відкриваємо українцям світ своїми перекладними книжками, але й варто світові репрезентувати справжню українську літературу.

Як бачите, плани є, ідеї теж, бажання маємо, потрібна лише сила, щоб знайти гроші для чергового проекту, і надія, що ентузіазм українських видавців ще не вичерпано.

ДОВIДКА:

Валентина КИРИЛОВА народилася 31 березня 1962 року в Черкаській області, але весь свідомий період дитинства та юності пов’язує iз м. Богуславом на Київщині.

Закінчила історичний факультет Київського педінституту.

З 1986 року працювала у видавництві «Молодь».

Розмовляв Михайло МАЗУРІН, «День»

З 1993 року працює у видавництві «Основи»,

з 1998 року обіймає посаду директора видавництва.

Найбільше захоплення — справа, якою займається.