Професор Київського університету ім. Тараса Шевченка Микола Тимошик розвінчує міф про українського першодрукаря Івана Федорова та розповідає про те, чому Іван Огієнко досі не повернувся в Україну
Чимале нашарування міфів, яким вкриті українські гуманітарні науки, повною мірою відбувається й у книговидавничій справі. І нам іще належить відкрити правду — для світу, а передусім — для самих себе. Свого часу для мене, студентки перших курсів Інституту журналістики Київського університету, справжнім відкриттям став той факт, що зовсім не Іван Федоров був українським першодрукарем. Про те, що це — черговий «імпортований» із північного сходу міф ми дізналися завдяки курсу професора Миколи Тимошика «Історія видавничої справи».
До Свята знань, яке для українських школярів та спудеїв, утім, досі подекуди залишається «святом хибного знання» — наша розмова з автором підручника та курсу «Історія видавничої справи», дослідником наукової спадщини Івана Огієнка Миколою ТИМОШИКОМ.
— У підручнику «Історія видавничої справи», за яким сьогодні навчаються на спеціальностях «Видавнича справа та редагування» та «Журналістика» в університетах України, ви доводите, що не Іван Федоров, виходець із Москви, був першим українським друкарем. Здається, ви чи не перший вчений, який цей міф, укорінений в українській свідомості, розвінчує...
— Міф про першодрукаря Івана Федорова — це класичний приклад того, наскільки живучими виявилися нав’язувані десятиліттями ідеологічні стереотипи й догми і наскільки сфальшованою була українська історія, яка писалася не українцями.
Теза про те, що великий російський першодрукар Іван Федоров, видавши 1564 року в Москві першу в Росії книжку «Апостол», з’являється через вісім років по тому у Львові й видає там за два роки (1574-го) такого ж «Апостола», ставши, по суті першим українським друкарем, — в підрадянські часи подавалася в контексті інших тез радянської історичної науки: українці могли досягнути чогось лише завдяки старшому братові. Те, що Іван Федоров — перший український друкар, із завидною впертістю повторювали і в дитячому садку, і в школі, і в університеті. Проте ще 1925 року відомий учений Іван Огієнко у своїй ѓрунтовній монографії «Історія українського друкарства» довів, що задовго до приходу І. Федорова у нас існувало друкарство. Цю книжку запроторили в спецфонди, а прізвище дослідника надовго потрапило до списків заборонених. Уже наприкінці хрущовської відлиги в 60-х роках минулого століття остаточну крапку в багатолітній дискусії — хто кого навчив друкувати — поставив колишній директор Львівського історичного архіву відомий історик Орест Мацюк. У архівних сховах він віднайшов справу про друкарню львівського міщанина Степана Дропана. Час створення цієї друкарні — 1460 рік. Це рівно через 10 років після заснування друкарні німецьким першодрукарем Йоганном Гутенбергом і рівно 112 років перед тим, коли І. Федоров видав у Львові «Апостола». Щоправда, ця публікація О. Мацюка, подана в одному з чисел офіційного журналу «Архіви України», надовго зникла із загального доступу для користувачів.
В Академії перепідготовки керівних кадрів освіти, де я читав лекцію перед проректорами вищих навчальних закладів з усіх областей України, один пан із Харкова обурено прокоментував цей сюжет приблизно так: подумаєш, знайшов проблему; та яка різниця, хто першим винайшов друкарський верстат — українці чи росіяни; тут народ треба нагодувати...
Можна було б і не звертати уваги на цю «ковбасну психологію», якби за нею не стояли речі серйозніші. Проблема не в тому, що Івана Федорова й досі нав’язують нам як українського першодрукаря. (До речі, у своєму підручнику я називаю його засновником постійного українського друкарства і веду мову про роль України у ствердженні Івана Федорова як друкаря європейського рівня). Проблема в нашій спроможності і праві створювати та відстоювати власну, українську, історію, свою самобутність і самодостатність. Адже наші сусіди вже на дипломатичному рівні відважилися озвучити тезу про те, що українці й росіяни — один народ, отож, мовляв, українці ні самостійної мови, ні своєї культури не спроможні мати. Якщо вже й столичні вулиці прийшла черга перейменовувати на догоду «старшому братові», то можна хіба що на офіційному рівні розписатися у власній неспроможності бути самими собою й самостійно будувати свою державу...
Мені дуже приємно, що підручник «Історія видавничої справи» був позначений премією імені Івана Франка. Його особливості, по-перше — в джерельній базі. Раніше історію української книги, як і видавничої справи в цілому, вивчали за московськими підручниками. Неважко здогадатися, яким був у них українознавчий аспект. Я ж мав можливість залучити матеріал передусім український, значною мірою добутий із колишніх спецфондів. Друга особливість — в нових, європейських, підходах до формування змістової структури підручника. У радянських підручниках вивчення історії видавничої справи мало типову схему: історія письма, форми книги, майстерність каліграфів та оформлювачів, технічні засоби їхнього творення, рукописні чи друкарські шедеври. В Європі віддавна висвітлювали передусім суспільно-політичні обставини, в яких розвивалися друкарська справа чи видавничо-поліграфічні процеси, драматичні житейські колізії тих особистостей, хто обрав це ремесло сенсом свого існування. Отож і я в поле зору брав передусім людський фактор, обставини побутування конкретного друкованого продукту, його вплив на суспільні процеси в конкретну історичну епоху.
— У підручнику «Історія видавничої справи» чимало й інших важливих для осмислення «книжкових» фактів...
— В українського народу віддавна формувалося побожне ставлення до Слова — на початку рукописного, пізніше — друкованого. Воно несло людям правду, просвіту, знання, а його творці сформували і передавали з покоління в покоління своєрідний моральний кодекс — про міру відповідальності за текст. Мені вдалося віднайти в музеї «Книжкове святилище» в Єрусалимі один із перших кодексів — «Заповіді переписувачам книг» — і вперше ввести його до підручника. Цьому документу — понад дві тисячі років, але він і сьогодні вражає кожним рядком. Я назву лише кілька із 17-ти заповідей, які прямо стосуються журналістів, видавців, політиків: кожен, хто береться за переписування текстів з метою їхнього поширення в народі, повинен насамперед чисто вимити своє тіло й надіти святочний національний одяг; на кожній сторінці має бути однакова кількість рядків, а в кожному рядку — однакова кількість літер; проміжок між двома літерами в слові має бути не більшим і не меншим, ніж товщина волосини або нитки; жодного слова не можна писати по пам’яті, не звіривши його з оригіналом.
Рукописи, в яких не витримані ці та інші правила із цитованих «Заповідей», вважалися непридатними для використання і мали бути спаленими.
Україна віддавна в усьому світі вважалася потужною книготворчою державою. Наші книжки, що мали багато національних ознак за змістом і оформленням, «безперестанно сунули великими фірами», не лише на схід, до столиць Російської імперії Москви та Петербурга, а й на Захід.
Реймську Євангелію, написану тогочасною, давньоукраїнською, мовою для скрипторію Ярослава Мудрого, він подарував як частину весільного посагу доньці Анні — майбутній королеві Франції. Присягаючись на вірність французькому народу після смерті свого чоловіка — короля Франції Генріха, у тодішній столиці Франції Реймсі Анна розкрила батькову книгу й поклала на неї свою руку. Започаткована Анною Ярославною традиція коронації французьких престолонаслідників на українській Біблії продовжувалася фактично до ХVІІІ століття. Ось вам сенсаційний заголовок для наших щоденних так званих масових газет: французькі королі присягалися на... українській Біблії. Проте в газетах скоріше день у день прочитаєш, хто кого вбив, зарізав, повісив, де щось потонуло, згоріло, розвалилося. Такий собі щоденник суцільного негативу спрямований на формування комплексу «переляканого українця». Мій студент на шпальтах однієї з популярних газет спробував був оприлюднити сюжет про українське походження Реймського Євангелія. Надрукували, зі значним скороченням, але із запропонованого мною загального заголовку «На украинской Библии присягали... французские короли» нахабно викреслили саме слово «украинской». Мовляв, а навіщо це пропагувати...
Згадаймо і про унікальний протоукраїнський архів «Кам’яна могила» в Запорізькій області. Час створення неповторної колекції написів на кам’яних плитах, захованих у численних рукавах великих печер і гротів — VІІ-ІІІ тисячоліття до нашої ери. Коли б менталітет основної частини нашого депутатського корпусу був ближчий до менталітету Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесі Українки, наша держава стала би справжньою Меккою для поціновувачів цього явища з усього світу. Ці тексти творилися на наших землях значно раніше, ніж знамениті піраміди Хеопса. Та за браком коштів і уваги держави до цього унікального національного дива всі входи до печер засипані піском, а дослідники розшифровують безцінні написи з фотографій та схем, зроблених напередодні. Архів від нашого невміння його зберегти руйнується на очах.
Що вже казати про рукописну давньоукраїнську пам’ятку ІХ століття — «Велесову книгу». Викликають занепокоєння намагання відібрати нашу пам’ятку (як, до речі, і «Слово о полку Ігоревім»), назвавши її російською, штучно перенісши місце її створення із Слобожанщини до земель Великого Новгорода. Поки ми дискутуємо, на догоду «старшому братові», — справжня ця своєрідна рукописна книга у формі дубових дощечок, чи то підробка, — росіяни активно перевидають її вже давно розшифрований текст у себе і в передмовах, підписаних солідними дослідниками, сміливо стверджують, що «Велесова книга» таки була і що це є видатна пам’ятка... російської культури новгородського походження.
— За результатами ѓрунтовного опрацювання канадського архіву митрополита Іларіона (Огієнка) ви вже кілька років здійснюєте в своєму видавництві «Наша культура і наука» видавничий проект «Запізніле вороття».
Видатний діяч українського відродження, колишній міністр освіти та ісповідань Української Народної Республіки, відомий в усьому світі вчений, перекладач, редактор, видавець, релігійний провідник Іван Огієнко (митрополит Іларіон) створив у нелегких еміграційних умовах значний науковий доробок. Більша частина цього доробку свого часу була видана на канадській землі, але ряд підготовлених автором до друку творів все ще перебуває в рукописному варіанті серед численних коробок вінніпезького архіву.
Волею долі мені пощастило одному з перших українських учених не просто приторкнутися до величезного творчого спадку, а й спробувати повернути його в Україну. Почалася ця копітка й непроста робота ще 1997 року, коли я вперше побував на науковому стажуванні в Канаді й опрацював величезний архів Огієнка, що зберігається у Вінніпезі й чекає виконання волі його творця: повернути все це в Україну, «коли вона буде вільною й коли буде вільною її церква». Згодом, на запрошення канадської сторони здійснив туди ще кілька наукових поїздок.
За результатами опрацювання цього архіву я створив ѓрунтовне дослідження «Лишусь навіки з чужиною...»: Іван Огієнко (Митрополит Іларіон) і українське відродження», що побачила світ 2000 року одночасно в Канаді та Україні.
Канадська сторона вважала й тепер вважає, що умови для повернення сюди вінніпезького архіву ще не настали. І, очевидно, зважаючи на наші реалії, вони мають рацію. Адже весь світ знає про те, як кілька років тому продавалися на Заході вкрадені не без участі високопосадовців зі львівських та київських архівів безцінні українські рукописні раритети. Та все ж під час останньої поїздки до Канади було прийнято компромісне рішення: передати в Україну копію недрукованих праць Огієнка, але не державі, а якійсь солідній громадській науковій чи просвітницькій організації. Власне, українські канадці й спонукали мене створити самому таку організацію. Благодійна організація «Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка)», яку я очолив, невдовзі розпочала свою діяльність у Києві.
Маючи на руках копії кількох тисяч сторінок канадського архіву Огієнка, я розпочав підготовку до видання в Україні творів Огієнка. До кожного тому додаю ѓрунтовну наукову передмову про долю рукопису та особливості твору, а також наукові коментарі й примітки.
Кожна з цих книжок видавничого проекту «Запізніле вороття» являє собою цілі пласти з історії української культури, які потребують політично незаангажованого переосмислення й достойного пошанування сучасниками. Книги ці, що чекали свого повернення в Україну понад півстоліття, насичені колосальним фактологічним матеріалом, спонукають думати. Написані в різні роки непростої еміграційної дійсності твори Івана Огієнка, присвячені різним аспектам українознавства, ще доведеться переосмислювати не одному українському досліднику, аби стерти фальшивий глянець, покладений на біографічні сторінки цієї людини тоталітарною системою.
Сьогодні не пізнаний і не поцінований ще достойно на Батьківщині спадок Огієнка-Іларіона особливо потрібний Україні. Адже, висловлюючись назвами двох циклів драматичних поем ученого, «Вікові наші рани» ще не загоїлися, а «Наш бій за державність» із численними опонентами побудови саме української України все ще триває.
Ці книги, написані автором далеко від рідного краю, завжди знаходитимуть в Україні вдячного, небайдужого і вдумливого читача. Переконуюся в цьому щоразу, коли презентую чергові томи цієї видавничої серії в областях.
— Над чим зараз працюєте?
— Щойно побачила світ монографія «Українська молодіжна преса». У перші роки української незалежності раптово зникла ціла система молодіжної преси зі структури сучасних ЗМІ. Тому потрібен розважливий аналіз цього явища, визначення йому належного місця в історії українського друкованого слова.
Завершую також два нові підручники — «Основи редагування» і «Основи видавничої справи». Як продовження своєї «Історії видавничої справи» хочу створити «Історію друкарства зарубіжного українства». Уже опрацював архіви українських установ і організацій у Канаді, Німеччині, Франції, Румунії, Польщі, Словаччині.
Я глибоко вірю в пророцтво Шевченкової фрази «Діла добрих оновляться, діла злих загинуть». Кожен на своєму місці має розширювати українське поле. А ще — прагнути подолати давню українську хворобу, що роз’єднує, знекровлює націю, — заздрість, нетерпимість до думки іншого, служіння сильнішому, зрадництво, прагнення до вождізму. У нас «патріотів» багато — робітників бракує.
ДОВІДКА «Дня»
Микола ТИМОШИК — доктор філологічних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, член Національних спілок письменників і журналістів, лауреат премій ім. Івана Огієнка, Івана Франка та Якова Гальчевського, голова Фундації імені митрополита Іларіона (Огієнка), директор науково-видавничого центру «Наша культура і наука».
Закінчив факультет журналістики Київського університету. Працював кореспондентом, завідувачем відділу, головним редактором у чернівецьких газетах «Радянська Буковина», «Молодий буковинець», Держкомвидаві України, видавництві «Либідь». З 1999 року — на викладацькій і науковій роботі.
З лекціями і науковими повідомленнями виступав на запрошення наукових, навчальних та освітніх закладів у Бельгії, Ізраїлі, Іспанії, Канаді, Китаї, Німеччині, Польщі, Росії, Румунії, Сербії, Словаччині, Франції, Швейцарії та Швеції.
Автор монографій: «Голгофа Івана Огієнка», «Її величність — книга», «Лишусь навіки з чужиною...», «Дмитро Степовик. Життя і наукова діяльність», «Українська молодіжна преса»; підручника «Історія видавничої справи»; посібників: «Видавнича справа та редагування», «Видавничий бізнес», «Книга для автора, редактора, видавця»; наукових статей — близько 400.
Упорядник, автор передмов, коментарів і видавець близько трьох десятків наукових і науково-популярних книг з різних ділянок українознавства.
Ведучий авторських програм по Національному радіо: «Божа іскра Івана Огієнка», (1996—1997), «На перехрестях долі» (1998—1999), «Сторінками історії» (2002—2003), «Запізніле вороття» (2003, 2005).
Леся Шаповал, Марія Томак, «День»
3 вересня 2010
