«Нині Україна програє інформаційну війну»
Вважає Михайло Слабошпицький, який відроджує забуті та відкриває нові імена
Він помічає найсуттєвіше, аналізує, запам’ятовує та фіксує, об’єднує та просвіщає. Михайло Федотович виконавчий директор «Ліги українських меценатів», директор видавництва «Ярославів Вал», співголова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови ім. П. Яцика, секретар ради Національної спілки письменників України. Між численними справами та обов’язками він примудряється активно писати як прозаїк, літературознавець, критик і публіцист (автор майже сорока книжок). Слабошпицький займає особливу нішу в літературі — пише художньо-біографічні романи про відомих українців.
— Михайле Федотовичу, чому ви взялися за видавничу справу?
— Нині в Україні видавнича справа здебільшого бездарно ведеться, одиниці людей — творці, наприклад видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Івана Малковича... Певний час свої книжки я фінансував у різних видавництвах. Та згодом збагнув, яка це неймовірно дорога річ, краще видаватиму сам. Ось уже десять років видавництво «Ярославів Вал» існує, і я побачив, що це цікава творчість, продовження моїх письменницьких справ, тут наочно виявляються мої літературні симпатії та переконання, виходять у світ такі книжки, як «Україна — земля козаків» Павла Халебського, «Правда про Росію» Астольфа де Кюстіна. І хоч чимало проектів втілюються, нині дуже непростий час, тому що книжок купують незрівнянно менше, ніж рік тому.
— Яка ідеологія вашого видавництва?
— Наше видавництво розраховано на національно свідомого читача. Ми взяли на себе місію передовсім видавати ті тексти, які треба прочитати українцям. Серед них — український Робінзон Крузо — «Життя та пригоди козака Миколи на безлюдному острові», «Український слід у розвідці» того ж Скрипника, «Військова управа та українська дивізія «Галичина» Романа Колісника, «Тиха правда Модеста Левицького» Івана Корсака... Так, Модест Левицький був лікарем Лесі Українки, міністром в уряді Центральної Ради, послом, прозаїком. Ім’я забуте, твори не видані. Його життя й набуток гідні того, щоб про них знали українці.
Ми друкуємо книжки про визначне жіноцтво України. Вийшла праця Івана Ільєнка «В пазурах у двоглавого» — про заборони української мови. Ви запитайте у пересічного українця про заборони, він скаже: Емський та Валуєвський укази. А їх було понад сорок в царській Росії! Ми видали своєрідний підсумок в жанрі історичного роману Романа Іваничука. Це роман «Країна irredenta». Орієнтуємося на український патріотичний сегмент читачів. Я мрію видавати українські історичні бойовики, і взагалі, щоб видавництва виховували українських Сенкевичів — авторів історичних романів. Колись меценат Євген Чикаленко сказав: «Добре полякам, у них був геніальний брехун Генрік Сенкевич, на його романах виховувалась нація, він історичними творами розбуджував патріотизм та інтерес до минулого». Я від багатьох польських письменників чув, як вони з іронією говорили про Сенкевича, але простому поляку це сказати — не дай Боже, то святе для них... У нас блискавично розійшлася історична повість «Конотоп». Її написав Юрій Тис (Крохмалюк в миру) зі США. «Конотоп» — надзвичайно цікава історико-пригодницька повість.
— За кордоном українська книжка майже не відома. Наприклад, у Казахстані піклуються про імідж країни й фінансують видання своїх письменників, а за кордоном влаштовують їм презентації...
— Нормальні, цивілізовані країни світу дають гранти на видання української мовою книжок, приміром польських, угорських, іспанських, німецьких, французьких, британських класиків. Це позитивний момент культурної інтервенції, утвердження держави в світі, це її імідж. Ви, наприклад, прочитали книжку великого французького письменника — і перед вами постає образ Франції. Україна в цьому плані нічого не робить, державні діячі іноді лише кажуть: «І коли український письменник одержить Нобелівську премію?» У нас є велика поетеса Ліна Костенко, яка сто разів заслуговує Нобелівську премію. Але в положенні Нобелівського комітету сказано, що до розгляду приймаються твори, перекладені основними європейськими мовами, хоча б чотирма-п’ятьма. Отут уже має подбати держава Україна, скажімо, у Франції, Британії, Німеччині, Іспанії та профінансувати видання творів поетеси у перекладах. Бо так скрізь робиться: держава лобіює і всіма — аж до фінансування перекладів — засобами допомагає, бо це державна справа, це велич держави. Тому наші сусіди (Польща і Росія) мають лауреатів Нобелівської премії. У нас є десяток письменників, які цілком могли б боротися за це почесне звання. Нині на найвищих шаблях влади визнається, що Україна програє інформаційну війну за усіма напрямками. То ж годі констатувати, треба ворушитися.
29 жовтня 2009
Володимир КОСКІН, фото автора
