Соссюр Ф. народився 26 листопада 1857 у Женеві (Швейцарія) у родині французьких емігрантів.У 18 років пішов навчатися у Лейпцігський університет у Німеччині, у 1880 одержав ступінь доктора.

Потім переїхав у Францію, у 1881–1891 викладав санскрит у Школі вищих досліджень у Парижі.  У ті ж роки Соссюр виконував обов'язки секретаря Паризького лінгвістичного товариства й у цій якості зробив дуже значний вплив на розвиток лінгвістики.

Пізніше, з 1906 по 1911, читав лекційні курси по порівняльній граматиці і загальному мовознавстві в Женевському університеті.

Помер Соссюр у Вюфлане (кантон У, Швейцарія) 22 лютого 1913.

Теоретичні праці Соссюра ознаменували поворот лінгвістики від історичного і порівняльного вивчення мов у їхньому розвитку (тобто діахронії) до аналізу мовної синхронії, тобто структури конкретної мови у визначений момент часу.

Соссюр першим послідовно розмежував синхронічний і діахронічний підходи до мови. Його звертання до синхронії зробило революцію в лінгвістиці. При всій значущості нових теорій, що з'явилися з тих пір, і методів сам тип запропонованих ним синхронних структурних описів відігравав визначальну роль у лінгвістичних дослідженнях протягом майже всього 20 ст. 

Лінгвістична концепція Фердинанда де Соссюра

Навчався Соссюр у Женевському (1875) і Лейпцизь­кому (1876—1978) університетах, слухав лекції К. Бругмана, Г. Остгофа, А. Лескіна, Г. Курціуса. Першу працю «Мемуари про початкову систему голосних» опубліку­вав у 1879 р. (єдина серйозна праця, опублікована за його життя). Ця наукова розвідка настільки випереди­ла час, що її зрозуміли й оцінили аж через 50 років, її вважають символом наукового передбачення в лінгвісти­ці. У ній встановлено початкову систему голосних індо­європейської прамови у зв'язку з теорією індоєвропей­ського кореня. Висунена в цій праці гіпотеза про існу­вання у праіндоєвропейській мові ларингалів-сонантів (у лінгвістиці вона отримала назву ларингальної тео­рії) знайшла своє підтвердження в 1927 p., коли львів­ський (на той час) мовознавець Є. Курилович виявив один із таких ларингалів у відкритій під час розкопок 1906—1907 pp. у Туреччині хетській мові. Однак у час виходу праці новаторську ларингальну теорію Соссюра не сприйняли навіть його вчителі Бругман і Остгоф, через що Соссюр змушений був повернутися з Німеччи­ни до Парижа, а згодом (у 1891 р.) переїхав до Женеви, де до кінця життя працював професором університету.

Протягом 1907—1911 pp. він прочитав три курси із загального мовознавства, які не мав на меті публікува­ти. Після смерті Соссюра його учні А. Сеше й ПІ. Баллі в 1916 р. за своїми конспектами його лекцій видали «Курс загальної лінгвістики», в якому викладено ори­гінальне вчення їхнього вчителя, що знаменувало пере­ворот у мовознавстві. Дехто порівнює мовознавчу тео­рію Соссюра з відкриттям М. Коперника.

Філософською основою лінгвістичної теорії Соссю­ра є соціологічне вчення Огюста Конта й Еміля Дюрк-гейма. У «Курсі загальної лінгвістики» простежуєть­ся вплив положень Конта (до речі, Конт уперше ввів термін соціологія), викладених у його «Курсі позитив­ної філософії» (1830—1842): положення про необхід­ність опису розглядуваних явищ без проникнення в їх­ню суть, а лише встановлюючи суто зовнішні зв'язки між ними, і положення про соціальну статику (стан су­спільства) та соціальну динаміку, що досліджує вплив моральних стимулів на перетворення світу.

Близькими для Соссюра були деякі ідеї праці Дюркгейма «Метод соціології», зокрема визначення суспільства як «своєрідної психічної сутності, асоціації бага­тьох свідомостей» і виведений ним «закон примусу», згідно з яким кожен соціальний факт є примусовим (людині нав'язують певну поведінку).

«Курс загальної лінгвістики» починається з визна­чення об'єкта мовознавства. Оскільки мова у звичай­ному розумінні цього слова є багатоликим явищем (фі­зичним, фізіологічним, психічним, соціальним, індивіду­альним тощо), то Соссюр уводить три важливі для його концепції терміни langage «лінгвальна діяльність», langue «мова» і parole «мовлення». Лінгвальна діяль­ність — це все, що стосується мовного феномену. Мова — це соціальний аспект лінгвальної діяльності, зовніш­ній щодо індивіда. Це система взаємопов'язаних еле­ментів, обов'язкова для всіх членів певного колективу. Вона соціальна, нелінійна, має психічний характер. Мовлення — це лінгвальна діяльність мінус мова. Воно індивідуальне, лінійне, має фізичний характер (пов'яза­не з акустичним аспектом). Якщо мова є найважливі­шою (суттєвою) частиною лінгвальної діяльності, то мовлення є випадковим і побічним явищем. «Єдиним й істинним об'єктом лінгвістики є мова, розглянута в самій собі й для себе», — підсумовує вчений.

Новизна соссюрівського положення не в самих по­няттях (поняття мови й мовлення знаходимо у працях Гумбольдта, Бодуена де Куртене та інших мовознав­ців), а в їх послідовному розмежуванні. Розмежування мови й мовлення ніби звузило об'єкт лінгвістики, але в той же час зробило його чіткішим і доступнішим для огляду й виявилося перспективним. Так, згодом на цьому розмежуванні було проведено демаркацію між фонологією і фонетикою.

Із названим положенням пов'язане розмежуван­ня Соссюром внутрішньої лінгвістики, тобто лінгвіс­тики власне мови, і зовнішньої лінгвістики, яка вивчає все, що є чужим організму мови, її системі. До зовніш­ньої лінгвістики належать «усі зв'язки, які можуть іс­нувати між історією мови й історією раси чи цивіліза­ції», «відношення, які існують між мовою і політичною історією», історія літературних мов і «все те, що має стосунок до географічного поширення мов та їх члену­вання на діалекти». По суті, висловлюється думка, протилежна концепції Школи «слів і речей» та лінгвіс­тичній географії, які намагались перебороти кризу від­ходом до зовнішньолінгвістичної проблематики. За переконанням Соссюра, все назване вище перебуває за межами власне мови, тобто системи чистих відношень: «немає такої необхідності знати умови, в яких розвива­ється та чи інша мова», оскільки «мова є системою, що підпорядковується своєму власному ладу».

Чи не головною заслугою Соссюра перед мовознав­ством є утвердження системного підходу до вивчення мови, наголошення на необхідності вивчення мови як системи, тобто вивчення того внутрішнього в мові, що визначає її суть як засобу комунікації. Властивості будь-якого мовного елемента визначаються шляхом зі­ставлення його з іншими елементами. Отже, несуттє­вою є природа мовної одиниці; важлива її протиставленість іншим одиницям. Так Соссюр уводить нове для лінгвістики поняття значеннєвості (цінності) як реляційної властивості одиниць мови. Для пояснення цього поняття він наводить приклад зі сфери шахів: «Візьмемо коня: чи є він сам по собі елементом гри? Безумовно, ні, тому що у своїй чистій матеріальності поза займаним ним полем на дошці та іншими умова­ми гри він нічого для гравця не становить; він стає реа­льним і конкретним елементом у грі лише настільки, наскільки наділений значеннєвістю і з нею нерозривно пов'язаний [...]. Будь-який предмет, що не має з ним жодної подібності, може бути ототожнений із конем, як­що йому буде надано ту саму значеннєвість».

У мові поняття значеннєвості Соссюр ілюструє та­ким прикладом: французьке слово mouton за значен­ням збігається з англійським sheep «баран», однак зна­ченнєвість у них різна, бо м'ясо з барана у французькій мові позначається тим самим словом, а в англійській мові (як і в українській) іншим словом — mutton «ба­ранина». Таким чином, за Соссюром, «мова є система, всі елементи якої утворюють ціле, а значеннєвість од­ного елемента виникає тільки з одночасної наявності інших». Через системний підхід Соссюр дійшов висно­вку, що «мова — це форма, а не субстанція». Цей висно­вок був оцінений неоднозначно.

Отже, мовна система ґрунтується на відношеннях. Серед відношень між елементами мовної системи Сос­сюр виділяє два типи: відношення, основані на лінійно­му характері мови, коли мовні елементи вишиковують­ся один за одним у потоці мовлення (синтагматичні), і відношення асоціативні (мовні одиниці асоціюються з іншими мовними одиницями в пам'яті). Згодом останні стали називати парадигматичними. Відповід­но до цих відношень Соссюр у науці про мову виокре­млює два розділи: теорію синтагм і теорію асоціацій. Основним принципом його теорії є вимога розглядати мову в напрямку «від відношень до одиниці».

Мова, за Соссюром, є не просто системою, а найва­жливішою знаковою системою. Під знаком він розу­міє двосторонню одиницю, що має вираження і зміст, притому «мовний знак пов'язує не річ і її назву, а по­няття й акустичний образ. Цей останній є [...] психіч­ним відображеням звучання, уявленням, яке ми отри­муємо про нього за допомогою наших органів чуттів». Дві сторони знака, які він називає відповідно позначувальним і позначуваним, невіддільні одна від одної так само, як два боки аркуша паперу. Найважливішими властивостями знака є довільність (позначувальне і позначуване не мають природного зв'язку) і лінійність (протяжність). Водночас Соссюр зазначає, що якщо сто­совно вираженого поняття позначувальне є вільно виб­раним, то щодо мовного колективу воно є не вільним, а нав'язаним. «Мові ніби кажуть: «Вибирай!», але тут же додають: «[...] ось той знак, а не інший!». У цій думці відчутний відгомін дюркгеймівського закону примусу.

Соссюр розмежовує два аспекти в мові і, відповідно, в мовознавстві: синхронію і діахронію. Синхронія — це вісь одночасовості, де розташовуються явища, які співіснують у мові, і де немає втручання часу. Діахро­нія — це вісь послідовності, де кожне окреме явище розміщується в історичному розвитку з усіма змінами. Відповідно він розрізняє дві лінгвістики: синхронічну й діахронічну. Подібне розрізнення існувало й до ньо­го. Так, скажімо, граматика Пор-Рояля була синхро­нічною. На важливість синхронічного вивчення мови вказував Бодуен де Куртене, тоді як представники по­рівняльно-історичного мовознавства досліджували мо­ву в діахронії. Однак Соссюр проводить це розрізнен­ня послідовно і надає йому значення методологічного принципу.

Зрівняння синхронічної лінгвістики з діахронічною на той час було сміливим кроком, бо описову (синхроні­чну) лінгвістику тоді вважали ненауковою, розглядали її як практичну дисципліну, яка надавалася для гімна­зій, а не для університетського професора. Соссюр, по суті, реабілітував синхронічну лінгвістику. «Лінгвісти­ка відводила надто велике місце історії, тепер їй доведеться вернутися до статичної точки зору традиційної граматики, але вже сприйнятої в новому дусі, збагаченої новими прийомами й оновленої історичним методом, який, таким чином, непрямо допомагає краще усвідом­лювати стан мови». Ця цитата свідчить, що, по-перше, всупереч твердженням деяких радянських лінгвістів Соссюр не відриває синхронію від діахронії і не пропові­дує ахронію і, по-друге, в нього, як зауважує російський історик мовознавства В. М. Алпатов, «ідеться не просто про зрівняння двох лінгвістик, а про новий виток спіра­лі, про перехід на новий рівень до переважно синхронної лінгвістики» [Алпатов 1998: 137].

Уведення протиставлення синхронії й діахронії ко­рінним чином змінило спрямованість лінгвістики XX ст., відкрило шлях до зосередження на синхронічній лінгві­стиці, яка відставала від діахронічної. Це допомогло лін­гвістиці вийти з кризи, в якій вона на той час опинилася.

 Вплив наукової діяльності Ф. Де Соссюра на розвиток світового мовознавства

Діяльність великого швейцарського лінгвіста Ф. де Соссюра заклала основу відразу декількох напрямків сучасної лінгвістики. Його ідеї вплинули і фактично визначили весь розвиток мовознавства в XX столітті. Робота "Мемуар про первісну систему голосних в індоєвропейських мовах" (1879 р.), що він написав у 21 рік, була присвячена вихідній системі голосних в індоєвропейських мовах і стала дійсним відкриттям. У ній він висловив гіпотезу про те, що в спільноіндоєвропейській мові були визначені фонеми, що потім були втрачені, але сліди яких можна знайти, якщо звернутися до дослідження чергування голосних (т.зв. ларингальна гіпотеза). Чудовою особливістю гіпотези, висунутої Соссюром, було те, що вона ґрунтувалася на внутрішньому аналізі фактів спільноіндоєвропейської прамови і санскриту.

Соссюр зміг реконструювати зниклі елементи тільки тому, що мова розглядалася їм як цілісна система, цілком обумовлена відносини між своїми елементами. Через піввіку, коли була дешифрована хетська мова, припущення Соссюра цілком підтвердилися. Відкриття, зроблені в ході вивчення хетської мови чудовим польським лінгвістом Е.Куриловичем, стали тріумфом створеного Соссюром структурного методу.

У 1906 – 1911 роках Соссюр читав курс лекцій по загальному мовознавству в Женевському університеті. У 1916 р., уже після смерті вчителя, його учні по своїх записах видали книгу за назвою "Курс загальної лінгвістики". У ній вперше в XX столітті була запропонована нова, цільна і несуперечлива загальлінгвістична теорія.

Ф. де Соссюр стояв у джерел семіотики – ще однієї галузі знання, що дозволила людству в XX столітті зробити трохи виняткових по своїй значимості і наслідкам відкриттів. Головна теза про системність мови, він порівнював її з іншими знаковими системами і висловив ідею про необхідність створити науку, "вивчаючу життя знаків усередині життя суспільства". Ця наука – семіотика, чи семіологія – містить у собі мовознавство як складову частину.

ХХ століття - один з головних кроків повороту в мові: немає ніякої реальності, що не знайшла себе в мові. Нове в розгляд мови вносить Фердінанд де Соссюр, що розробляє релятивістську концепцію мови в 60-70 р. 19 ст. Ф. де Соссюр підкреслював, що зв'язок означаючого й означуваного довільний і він перший вийшов за границі звичних представлень про мову, представивши мову як деяку сукупність. Насамперед "розглядаючи її як мовну діяльність, у якій з'єднується стільки факторів - біологічних, фізичних і психічних, індивідуальних і соціальних, історичних, естетичних, прагматичних. Він задається питанням де ж, власне, сама мова, запропонувавши повернутися до першооснов і розглядати мова як об'єкт, що не може бути не порівняємо ні з чим".

Соссюр вперше в історії лінгвістики заявив про необхідність розрізняти мову і мовлення, що стало відправною крапкою для всіх напрямків сучасної лінгвістики. Мова розглядалася ним як система умовних засобів (норм), мовлення – як форма існування цієї системи. Соссюр також першим розділив і протиставив два можливих підходи до дослідження мови: діахронічний (історичний) і синхронічний (сучасний). Оскільки мова – це система відносин, вивчати ці відносини і зрозуміти їхній можна тільки на синхронічному рівні: з часом старі системні зв'язки руйнуються. Для ілюстрації своїх ідей Соссюр часто користався аналогією із шаховою грою – не важливо, з чого зроблені фігури, абсолютно усі визначається тільки лише правилами гри і значимістю кожної з цих фігур.

Соссюр писав: «Лінгвістика приділяла занадто велике місце історії; тепер їй має бути повернутися до статичної точки зору...». Ужу тут у Соссюра імпліцитно закладена ідея циклічності розвитку науки і як би неминучості наступного повернення до історії на новому рівні. Про обмеженість статичної, якобсоновской типології непогано сказане в Л. С. Мельничука: «Таким чином, ці автори намагаються перенести на доісторичні етапи формування систем вокалізму дані, що характеризують мови з уже сформувався вокалізмом. Ясно, що такий підхід логічно неспроможний».

Ще Соссюр вказав, що статика (синхронія) сполучена з визначеними спрощеннями об'єкта дослідження. Настільки ж універсальною можна зараз вважати констатацію більшої пояснювальної сили в діахронічному дослідженні. Знамениті соссюрівські дихотомії мови — мова, синхронія — діахронія зіграли свою роль у науці і поступово втрачають колишню теоретичну актуальність. Але класична праця Соссюра не залишає робочого столу лінгвіста.

Крім Соссюра — теоретика синхронічної лінгвістики з його сторінок зараз все частіше звертається до нас Соссюр — тонкий знавець історії мови. Ці частини його книги читаються зараз з усе більш гострим інтересом, як, наприклад, незмінно актуальна глава про реконструкції, що характеризуються як мета будь-якого порівняння, реєстрація успіхів науки і надійна процедура. Будь-яка письмова традиція, навіть така, як латинська, має пробіли і має потребу в реконструкції. Звичайно, Соссюр має на увазі тільки фонетичну реконструкцію; про семантичну реконструкцію питання встало багато пізніше. Ця остання залежить від успіхів семантичної типології, а тут ще має бути багато чого зробити.

Ф. де Соссюр був прекрасним педагогом, він виховав цілу плеяду чудових лінгвістів. Під впливом його теорії в мовознавстві XX століття сформувався новий лінгвістичний напрямок, який одержав назву структуралізму; у рамках структуралізму працювала, зокрема, Празька лінгвістична школа.