Високий і худий, але світлий, як сонях. Так про Василя Симоненка кажуть друзі. Він мав козацьку натуру і шляхетність, хоча й був селянського роду з Полтавщині. На цьому записі він сам читає свій твір. 

- Мріють крилами з туману лебеді рожеві, 
сиплють ночі у лимани зорі сургучеві, 
заглядає в шибу казка сивими очима, 
материнська добра ласка в неї за плечима. 

Його "Лебеді" стали гімном материнству - сам Симоненко виріс без батька. Діти любили його казки. А влада боялася його сатири навіть у часи хрущовської відлиги. Василь Симоненко мав партквиток, але критикував радянський устрій - за дволикість. 

Євген Сверстюк, дисидент:

- Він у присутності секретаря обкому партії читав вірш "Злодій": Їх би за грати, їх би до суду, їх би до карцеру за розбій. Їх би. А вони в залі сидять. Василь був дуже одважний до зухвальства в своїй поезії. 

До Євгена Сверстюка Симоненко підійшов знайомитися сам, на вулиці. Дисидент згадує: кілька разів їздив до поета в Черкаси, де він працював журналістом після закінчення університету. Сюди ж перевіз матір. В області вдавалося хоч трохи видати те, що у столиці не пропустила б цензура. 

Євген Сверстюк, дисидент:

- З одного боку, провінція - це глушина, але коли там є живий чоловік, за ним не дуже й полюють, бо там нема кому його чути. Там Василь Симоненко - просто Вася, так, як всі. 

- Всі працівники тут. От і Василь.

У редакції газети "Молодь Черкащини", Василя кореспондента запам'ятали як борця за правду та людинолюбця. Тодішній головний редактор Григорій Суховершко згадує: дуже відповідальний, завжди усміхнений, Симоненко багато жартував, не любив писати партійних звітів, легко знайомився з людьми та часто їздив у відрядження. 

Григорій Суховершко, колега В.Симоненка:

- Він обов'язково найде доярку. І так напише про неї хорошо. Руки які в неї. Він казав: Про людину важко писать. От про виробництва: посадив, виростив, зібрав, здав. Все. А де ж людина?

Василь Симоненко прожив всього 29 років. Офіційна причина смерті - рак нирок. Режисер Лесь Танюк переконаний: кінець прискорило побиття у буцегарні. Це була помста КДБ за відкриття правди про репресії радянської влади. Танюк, Симоненко та художниця Алла Горська першими оприлюднили факти масових поховань, розстріляних у Биківні. Після того, як товариші поета, вже після його смерті провели кілька вечорів пам’яті, творчість Симоненка потрапила до чорного списку.  

Лесь Танюк, режисер:

- Всі папери Симоненка матір передала Світличному. І Іван Олексійович встиг надрукувати його поезію в Канаді, в Америці і видати щоденник. Щоб якось все-таки реабілітувати себе, вони почали видавати Симоненка, але вже в обкладинці комсомольського поета. Викидали все, що можна було. 

Справжні тексти можна було побачити лише у самвидаві. Утім навіть так, нелегально і посмертно, він став одним з лідерів українського руху опору шістдесятих.

Автори: Юлія Галушка, Юлія Кропива. Оператори: Олег Костенко, Роман Ребрій. Перший національний.